Тому що «в правильних стосунках зі своєю совістю…»
Ще одна сумна звістка з війни… Загинув випускник УжНУ Максим Чомоляк. Народився 8 березня 1986 року
на Ужгородщині, у селі Руські Комарівці. Навчався в Ужгородському національному університеті й закінчив одразу два факультети. У 2008 році — біологічний, торік — здоров’я та фізичного виховання.
Із перших днів війни Максим вирушив добровольцем на фронт. Виконував бойові завдання в різних куточках країни. Віталій Симочко, доцент, зав. кафедри плодоовочівництва та виноградарства (саме вихованцем цього підрозділу був М.Чомоляк — прим. авт.), розповідає: «Напевно, така кількість військовослужбовців, хлопців-випускників наразі з нашої кафедри — одна з найбільших. Звичайно, теж дуже багато з інших спеціальностей. Але ми маємо маленькі групи — зо 10—15 осіб. Фактично з кожного курсу так чи інакше 2—3 або служать, або стали добровольцями».
М.Чомоляк був з одного й того ж самого курсу, що й Андрій Заєць, який помер у кінці березня — на початку квітня й був серед перших загиблих у цьому році. «Тобто з того курсу втратили вже двох, — важко зітхає Віталій Вікторович. — А Максим був цікавим хлопчиною, добре вчився, хоч і не відзначався на-
дактивністю. Вів себе спокійно, до певних моментів ставився інертно, але зберігав скромність і порядність. На жаль, таких утрачаємо через війну. Герої багато чого могли б іще зробити, але їхня громадянська позиція змусила першими стати на захист Батьківщини, за яку віддали й життя. Із Максимом співпрацював не лише як викладач, а й у Закарпатському територіальному центрі карантину рослин Інституту захисту рослин Національної академії аграрних наук України. Чомоляк трудився старшим лаборантом, виконував наукову роботу. Узагалі був м’яким, відповідальним, завжди небагатослівним, проте діяв. Спортивний хлопець, інструктор із фітнесу. Такі люди, як він,готові допомогти. Можуть зробити 1000 маленьких справ, які виявляться набагато ціннішими, ніж одна показова. Працюватимуть тихо, щоб ніхто й не знав».
«Загалом ще про наших випускників… Хтось міг бути трієчником, хтось не встигав, не рвався за відмінними оцінками, але коли почалася війна — першими пішли як добровольці. Не знаю точно, хто з наших вихованців воює. Але про кого чую — пішли захищати Батьківщину за власним вибором, без повістки. Є й такі, хто на фронті ще з 2014 року. Наприклад, покійний А.Заєць. У таких хлопців немає мети, щоб світ знав про них. У них є мета бути в правильних стосунках зі своєю совістю, своїм покликом і зі своїм настроєм. Бо ті, хто любить бути на перших позиціях, часто-густо роблять це тільки для власної вигоди, яка є далекою від патріотизму, самопожертви», — мовив В.Симочко.
Розповідаючи про недавню зустріч із Максимом, Віталій Вікторович також зазначив: «Максим був дуже небагатослівним. Наскільки я зрозумів, у понеділок він повернувся до війська, а вже наступного дня мав завдання. Їдучи назад, автомобілем потрапили на міну… Фактично хлопець тільки повернувся з відпустки…»
Спогадами поділилася й однокурсниця Максима — Кароліна Шейдик, доцентка кафедри плодоовочівництва та виноградарства: «Максим був старанним та доволі мовчазним. Ми з ним мало спілкувалися, однак вражала його ввічливість. Уже тоді стало зрозуміло, що буде науковцем і працюватиме за фахом. Якось через три роки після закінчення вишу ми випадково зустрілися. Ну, що сказати: світла людина, із добрими, щирими очима. Жаль, що здобуваємо перемогу, втрачаючи найкращих і найсміливіших».
Шкода, але ми їх пам’ятатимемо. Вони назавжди залишаться в наших серцях…
